Наявність власної митної системи та здатність держави проводити незалежну митну політику завжди виступали невід'ємними ознаками державного суверенітету. В історії України перші згадки про практику збирання мита, так само як і самі слова "мито" та "митник", в історичних пам'ятках безпосередньо пов'язані саме з "актами проведення митної політики", як би ми їх зараз назвали. Мається на увазі договір між київським князем Олегом та візантійським імператором 911 року, в якому вже вживалося слово "мит". Так само є поширеною думка проте, що саму практику збирання мита в Київській Русі було перейнято саме у Візантії, країни яка була кінцевим пунктом славнозвісного шляху "із варяг у греки", що проходив територією Київської Русі. А завезена ця практика була за часів прийняття християнства візантійськими священнослужителями. Важливою особливістю тогочасних мит було те, що вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер і сприймалися як плата за проїзд осіб та провіз товару певною територією, містом або водним шляхом.

У період феодальної роздробленості Київської Русі Х-ХІУ ст.ст. кожен із князів самостійно встановлював мито на своїй території, але в результаті татаро-монгольської навали практично всі київські землі втратили автономію. Збирання податків та мита в цей час вважалося прерогативою монгольських ханів. Це право вони передавали місцевим князям, які були у васальній залежності від них. Ознакою права керувати від імені монгольського хана була так звана "тамга", яка в своєму первинному вигляді була тавром для худоби. Звідси в російській мові з'явилося слово "таможня", яка була місцем де ставили "тамгу" на товари після сплати податків.

У другій половині XIV — першій половині XVI століття Українські землі зазнали литовської експансії, і тому тогочасна митна політика на цих територіях визначалася спочатку законами Великого Князівства Литовського, а після його об'єднання з Польщею і передачі українських земель під владу польського короля — законами Речі Посполитої.

Такий стан речей продовжувався до національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. Головним результатом цієї війни стало створення Козацької держави під владою Гетьмана, одним із важливих атрибутів якої була наявність власної митної системи. Початок її існування відноситься до 1654 р., коли Гетьман Богдан Хмельницький своїми універсалами затвердив певні збори — "індукт" та "евекту" в якості внутрішнього та зовнішнього мита. Пізніше універсали з цього приводу

приймалися Гетьманами Іваном Самойловичем у 1679 р. та Іваном Скоропадським у 1704 та 1711 рр., а самі ці збори проіснували до 1754 р. Згідно з поглядами сучасних істориків у цей період Україна мала всі ознаки самостійної держави з широкою автономією як у внутрішньополітичній, так і у зовнішньополітичній сферах і відносини з Росією були в більшій мірі союзом. Характерно, що в цей період відносинами з Україною з боку Російської держави займався спочатку посольський приказ, потім колегія закордонних справ. Увесь цей час існував митний кордон між Росією та Україною. Але, як відомо, поступово Росія повела наступ на автономію України і одним з важливих кроків у цьому напрямку було вже згадане скасування митного кордону між Україною та Росією і поширення російського Тарифу на територію України, за чим невдовзі відбулася ліквідація гетьманської держави як такої.

У період з кінця XVIII ст. і до 1917 р. Україна була позбавлена державності і, відповідно, не мала власної митної системи. Більша частина українських земель входила до складу Російської імперії і на них діяли російські митні закони та тарифи.

Відродження української державності відбулося під час Визвольних змагань 1917-1921 рр. Це, зокрема, обумовило і можливість проведення власної митної політики та певні здобутки в розбудові власної митної системи. Зокрема, можна назвати НІ та IV Універсали Центральної Ради, якими обмежувався вивіз із території України ряду стратегічних товарів. Митні питання порушувалися під час міжнародних переговорів Уряду УНР з Німеччиною та її союзниками 1917 р. Під час гетьманування Павла Скоропадського у 1918 р. на кодонах Української Держави діяли так звані "прикордонні сотні", які здійснювала контроль за переміщенням осіб та товарів. Поразка у визвольних змаганнях призвела до того, що значна частина України у 1922 р. була включена до складу СРСР, а західні землі — до складу Польщі. Таким чином, митна діяльність здійснювалася відповідними центральними органами цих держав.

Реальне відродження власної митної системи України як складової державного суверенітету стало можливим лише на початку 90-х рр. XX ст., після розпаду СРСР. Важливе місце власній митній політиці приділялося і першими ж законодавчими актами, прийнятими в процесі здобуття Україною незалежності на початку 1990-х. У цей період розбудову власної митної системи довелося розпочинати майже з нуля. Довжина державних кордонів України складає 7590 км, у тому числі сухопутних та річкових — 5631 км, морських — 1959 км. У1991 році митні підрозділи існували лише на західній дільниці державного кордону України, який збігався з державним кордоном колишнього СРСР, інші 2/3 до того часу існували лише в якості адміністративного кордону. За період з 1991 року в Україні створено власну систему митних органів, що складається з Державної митної служби України, регіональних митниць, митниць, митних постів. Усього в системі митних органів працює біля 17000 службовців. Митна служба стала одним з найважливіших джерел поповнення державного бюджету. Досягнуто значних успіхів у входженні до світового співтовариства, світової економічної системи, у зовнішньополітичній діяльності.

ЗМІСТ

ДАЛІ

НАЗАД